Крутьківський СБК

Свято Купала 07.07.2017 р.

До свята Купала в СБК пройшов концерт учасників худ.самодіяльності СБК,учнівського та педагогічного колективів школи.

Ведуча Яна Приз

Сестри Ганна Воропай та Ольга Давиденко

Солістка Лілія Строгуш

Андрій Строгуш і Тарас Лупій з піснею "Моя Черкащина"

Золотий голос крутьківської громади - Таня Воропай

Незмінна солістка концертів Неля Воропай

Масові гуляння,ігри,дискотека

СЕРЦЕ, ВІДДАНЕ ДІТЯМ

Досягаючи певного дорослого віку, кожна людина починає замислюватися над сенсом життя, над своїм світоглядом, над тим, як склалася власна біографія, та як склалася історія нашої держави.

24 серпня Верховна Рада України ухвалила Акт про державну незалежність України. Для прийняття такого історичного рішення потрібні були, як мінімум, дві суто світоглядні передумови, які справили вирішальний вплив на думки народних обранців. По- перше, це всотана з молоком матері любов до України, турбота про недоторканність її кордонів та внутрішнього державного ладу. По-друге, це впевненість у власних силах, у незнищенному творчому і життєвому потенціалі свого народу, у квітучому і щасливому майбутньому рідної землі.

ДУША УКРАЇНИ РОЗКРИВАЄТЬСЯ В СЕЛІ

Щодо любові, то тут мало що можна додати до вже сказаного Тарасом Шевченком, Миколою Гоголем, Олександром Довженком, Василем Сухомлинським, та тисячами інших діячів мистецтва, літератури і науки. Україну не можна не любити. Для того, хто виріс на Дніпрі, бачив краєвиди, козацькі левади і місячні ночі, зображені на картинах Сергія Васильківського, Архипа Куїнджі та інших художників, власними очима, це незабутній світ дитинства моїх однолітків. ДУША УКРАЇНИ РОЗКРИВАЄТЬСЯ В СЕЛІ.Тільки там можна безпосередньо зустрітися з унікальною щирістю, добротою і працьовитістю українських людей.

Формування ж світогляду моїх односельців, вихідців із Мельників, Крутьок, Самовиці, Чехівки, значною мірою залежало від сімейного виховання та вчителів, які були у повоєнні 50-ті та 60-ті роки майже єдиними представниками інтелігенції на селі. От про одну таку родину вчителів я і хочу сказати декілька слів. Мова йде про вчительку математики Крутьківської школи Євдокію Андріївну ПАТЛАНЬ та про її чоловіка, Василя Андрійовича ЖУРАВЛЯ, вчителя географії, а пізніше — завуча школи, яких уже давно забрала Вічність. Моя мати, Любов Оксентіївна Войнич, дружила з Євдокією з дитинства. Разом ходили до школи, разом відпочивали, разом мріяли про щасливе майбутнє.

Кажуть, що жіночої дружби не буває. Неправда. Буває. Я свідок. Свідок щирої і безкорисливої дружби двох жінок, дружби на все життя. Що їх об’єднувало увесь цей час? Мабуть спільне дитинство, роки війни, і особливо, спільне ставлення до людей, головний принцип життя: служіння людям. Вони були щирими патріотами України, прихильниками соціалізму. Того українського соціалізму, який уже в наші дні найбільш лаконічно виразили вчені з Хмельницького національного університету В.Л. Співачук та Н.В. Кошулаб: «Вибудувати найбільш ефективну модель соціально-економічного розвитку, яка б відповідала національним традиціям, характеру, була б спадкоємною щодо тих форм і методів господарювання, котрі склалися в Україні протягом століть її історії, які мають спиратися на вічні цінності украінського народу, утверджувати ідеї, що не роз’єднують, а об’єднують три періоди суспільного розвитку — дореволюційний, радянський та пострадянський». Ні Любов Оксентіївна, ні Євдокія Андріївна не займалися теоретизуванням на теми суспільствознавства, хоча обидві отримали вищу освіту: моя мати — фармацевтичну у Запоріжжі, а Євдокія Андріївна — педагогічну у Черкасах. Вони просто утверджували ці принципи гуманізму, добра і справедливості у своїй повсякденній роботі, у ставленні до людей, і тим паче — у ставленні до дітей.

ВИСОКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВЧИТЕЛЯ

Пам’ятаю, коли «тьотя Дуся», як ми називали Євдокію Андріївну, приїхала до нас у Черкаси на курси підвищення кваліфікації у Черкаському педагогічному інституті. Мій батько, будівельник, тоді щойно отримав нову однокімнатну квартиру, і вона проживала у нас. Мене здивувало її відповідальне ставлення до учнівських контрольних робіт, перевірку яких вона могла би залишити на цей час комусь із інших викладачів сільської школи. Але вона привезла із собою цілу купу зошитів з цими контрольними роботами. І сиділа вечорами, після занять у інституті, і перевіряла ці роботи. Вважаючи, що ніхто окрім неї не знає персональні здібності і схильності кожного учня, і ніхто, окрім неї, не зможе, по цій причині, об’єктивно оцінити вирішені ними завдання.

Таким же зразком справжнього українського інтелігента, Вчителя з великої літери, був для мене і її чоловік, Василь Андрійович. Спілкувалися ми часто, часто бували у них у гостях, у селі Мельники, часто і вони відвідували нас у Черкасах. Мене особливо приваблювала велика бібліотека Василя Андрійовича. І, буваючи у них вдома, я кожного разу занурювався у гортання журналів і книг, особливо книг з географії і природознавства. Я виріс у робітничій родині, і сімейна бібліотека у нас була маленькою: «Історія стародавнього Риму» М.О. Машкіна, казки «Про відважного Барвінка, та коника Дзвоника» Б.Чалого та П.Глазового, «Золотий ключик, або пригоди Буратіно» О. Тол- стого, твори Олеся Бердника, — це ті книги, які мені подарував батько. У родині Журавлів, та в сільській бібліотеці, я відкривав для себе цілий світ. Василь Андрійович, бачачи мій інтерес до читання, подарував мені на день народження великий альбом з біографією Лева Толстого. А ще він був завзятим рибалкою. Маючи мотоцикл «Іж-Юпітер», частенько виїздив разом з моїми родичами на щойно створене Кременчуцьке водосховище, посидіти з вудкою у човні, наловити пару відер коропів та окунів.

ЗАРАДИ ЖИТТЯ

Для того, аби краще зрозуміти вплив сільських вчителів на формування світогляду моїх ровесників, вихідців із села, треба пригадати який це був час, повоєнні 50-ті і 60-ті роки. Люди ще жили радістю перемоги у найбільшій світовій війні, піднесенням і оптимізмом, викликаним успіхами післявоєнного відновлення народного господарства. Навіть створення нового водосховища сприймалося так, як про це показано у кінофільмі О. Довженка «Поема про море», сприймалося як нове щастя. Вечорами колгоспні бригади поверталися з ланів у село на вантажних машинах. Поверталися з піснями. Ніхто їх не примушував співати пісень, це було природним проявом радості і життєлюбності нашого народу. Лише один приклад підтверджує сказане, що школа і клуб були осередками суспільного життя на селі. Щойно у столиці вийшла на сцені п’єса О. Коломійця «Фараони», як буквально через два роки її вже виконували самодіяльні актори, колгоспники і колгоспниці, у сільському клубі в с.Чехівка. їх ніхто не примушував займатися самодіяльною творчістю, це була добровільна справа. Просто і культорганізаторів, і завклубом, і завідуючих бібліотекою виховували справжні вчителі. Такі, про яких я розповів.

В. ВОЙНИЧ, м. Черкаси ( «Світлий шлях» за 24.08 2017 №35)